Ми дивимося, як змінюються наші міста, ми слухаємо биття їхніх натомлених сердець, не маючи змоги бодай якось їм допомогти, бодай якось уплинути на них, маючи змогу хіба що любити й пам'ятати.
На Пушкінській зачинилася чергова книгарня. Там тепер магазин взуття. Реклама запевняє, що все за "складськими цінами". Власне, нічого дивного – дивно було, коли книгарня там з'явилася. Але все одно якось зачіпає.
І я навіть не хочу вкотре говорити про критичну ситуацію з книгорозповсюдженням, з читанням узагалі, зовсім ні. Взуття за складськими цінами, можливо, набагато потрібніше за детективи й жіночі романи, хто ж проти.
Я ось до чого – ця книгарня, котру закрили – адже ще 15 років тому її там не було. І магазинів, котрі стоять поруч, 15 років тому теж не було. Там знаходився фонтан, в якому ніколи не було води, та й не потрібна там була нікому вода – коло фонтана завжди товклися пияки, в сутінках час від часу зринали невиразні обриси патрулів, життя було неспокійним, проте неймовірно цікавим.
Я був переконаний, що фонтан переживе мене, запам'ятавши відлуння моїх кроків. Трішки далі, вниз по вулиці, тоді, 15-20 років тому стояли безкінечні залізні кіоски, в яких продавали жахливі польські й турецькі солодощі та алкоголь, а також міняли долари.
Іноді, звечора, в такому кіоску можна було закупитися турецьким непотребом, а на ранок його, кіоска, на старому місці вже не було – хтось переносив його на кілька десятків убік. Ще далі була їдальня, в якій можна було купити пляшкове ново-баварське пиво.
А ще за квартал знаходився гастроном, згаданий в одному з романів Лімонова. Розлив там лишався, навпевне, з лімоновських часів.
Напроти гастроному світився вогнями букіністичний, пам'ятаю взимку 91-го хтось заніс туди багатотомне видання Винниченка 20-х років, і я довго думав, що б таке продати, аби купити всі ці томи. Втім, продавати мені не було чого, то й лишився я свого часу без Винниченка.
Потім букініст зник. І гастроном теж зник. І кіоски всі позникали. Так само, як і численні їдальні, бари, крамниці, контори, кінотеатри – місто живе своїм життям, воно мало зважає на наші звички та уподобання, йому байдуже, як ми ставимося до його архітектури, до його зовнішнього вигляду та внутрішнього наповнення.
І щойно ми встигаємо звикнути до тієї чи іншої вивіски, до тієї чи іншої вітрини, щойно починаємо вітатися з охоронцями в банку чи продавцями в крамниці, як все знову міняється, вони всі кудись зникають, і до звільнених приміщень заселяються нові мешканці. І потрібно тепер звикати вже до них.
Я – людина сентиментальна. Я схильний уважно ставитися до речей неважливих, тимчасових. Я ввічливо вітаюся з барменами, які мене обраховують, і ділюся мідяками з безхатьками, знаючи, де вони на ці мідяки затаряться.
Я важко сприймаю зміни в навколишніх кварталах, переживаю, помічаючи зафарбовані вікна офісів чи зачинені на невизначений час копіювальні центри. Можливо тому, що звикаю до них, як до частини довколишніх декорацій, частини простору, який завжди намагаюся обжити, надати йому приватності, зробити його частиною свого минулого.
А можливо тому, що в цьому моєму минулому було занадто багато речей, слів та явищ, що зникли назавжди, ніби пішли під воду. І якщо я про них забуду, то хто ж про них буде пам'ятати. Моя ностальгія вибіркова й непослідовна, я згадую з солодким щемом та ніжним смутком про речі, здавалося б, більш ніж сумнівні.
Якщо хтось любить говорити про політичні та соціальні зміни, свідками яких всім нам трапилося бути, про фінансові катаклізми та економічні злами, про зміну епох та занепад імперій, то мені завжди йшлося передусім про фарбу на віконних рамах старих будинків, про витерте каміння сходів і високі стелі з незбитою ліпниною, що нависали наді мною, коли я заходив до якої-небудь жеківської контори, яка знаходилася в колишній генеральській садибі.
Я слабко пам'ятаю дійсні реалії свого дитинства, навряд чи згадаю ціни на товари повсякденного вжитку чи асортимент закладів масового харчування, проте самі назви – універсам, культовари чи кафе-автомат лишаються зі мною, як назви улюблених книг, прочитаних у дитинстві. Лишаються просто для того, аби не зникнути зовсім.
Ми дивимося, як змінюються наші міста, ми слухаємо биття їхніх натомлених сердець, не маючи змоги бодай якось їм допомогти, бодай якось уплинути на них, маючи змогу хіба що любити й пам'ятати. Я люблю згадувати назви всіх затонулих у минулому барів та крамниць.
Я пам'ятаю, як ми сиділи з друзями коло пересохлого фонтана, і це був початок жовтня – теплий і сухий жовтень, який огортав нас запахом диму й відчуттям безмежного щастя, сиділи й сміялись, знаючи, що попереду в нас довге щасливе життя, яке ми проживемо в цьому місті, місті, з якого ми ніколи нікуди не зникнемо, в якому ніколи нічого не зміниться, хіба що – зміниться на краще.
І ось минає якийсь час. І немає жодного фонтана. І немає старих друзів. І немає давніх ілюзій. Лише тиха холодна осінь, заклопотані перехожі, складські ціни.
Сергій Жадан