Фосфоресценція

ДіБіСі П'єр (DBC Pierre), британський письменник родом з Австралії, букерівський лауреат 2003 року, написав веселий роман про занепад західної капіталістичної цивілізації.

Галя Шиян переклала його українською. Що не менш важливо – не тільки переклала, але й видала у спеціально заснованому під вихід цієї книжки власному видавництві. До того ж вона придумала і підготувала надзвичайно успішну промо-кампанію та, зокрема, фантастичну презентацію П'єрового роману у Львові під час форуму видавців.

Театр імені Леся Курбаса, як пишуть у таких випадках, просто тріщав, він ледь помістив (а, може, й не помістив?) усіх, хто бажав подивитися на живого ДіБіСі. Варто було бачити цей натовп, що загатив і пішохідну, і проїжджу частини вулиці перед вузесеньким входом до театру! Видовище було з тих, на які в мене особисто спрацьовує згадка про московську кінну міліцію, що ледве стримувала натовп фанатів перед автограф-сесією Коельйо.

Різниця лише в тому, що Коельйо – поганий письменник, а ДіБіСі П'єр чудовий. DBC означає Dirty But Clean, тобто Брудний Але Чистий. Отакий він і є.

Його книжка "Світло згасло в Країні Див" у нас обов'язково стане культовою. Ні, не бестселером, а чимось набагато більшим. Це видатний, місцями приголомшливий роман про кризу існування, втілену, наприклад, у глобальній фінансовій кризі, про новий (теперішній) декаданс, його все очевидніші прояви – наприклад, у Лондоні, Токіо та Берліні, про наркотичну залежність, провали в небуття і ще болісніші повернення до реальності, галюцинування в лімбі (що це таке – див. у романі), про алкоголізм, обжирання, блювання, носові кровотечі, зрештою, про любов і дружбу також.

До того ж суперобкладинка цієї книжки може світитися в темряві. Це не метафора – вона справді фосфоресцентна й цим нагадує мені настільних сувенірних оленів дитинства.

Отака це книжка, підсилена ще й цілком удалим перекладацьким дебютом. Її схочеться читати й зачитувати – тим, які це вміють. А вночі, в цілковитій темряві, нею можна підсвічувати шлях.

На презентації, як уже відзначено, яблуку не було де впасти, гарячкове збудження присутніх передавалося й нам на сцену. Мені згадалася Ґуадалахара в Мексиці, де на літературні читання з'являлося від п'яти до семи сотень людей. Не маючи певності, що потраплять, вони приходили дуже заздалегідь і стояли у довжелезних чергах перед поки що зачиненими дверима до залів. Коли їх урешті пускали, вони заповнювали і переповнювали весь простір за лічені хвилини.

Але книжок вони майже не купували. Та й авторські читання не дуже слухали. Значно цікавіше розглядати, який у закордонного письменника піджак, якого крою та кольору сорочка. Який годинник. Чи закурить він цигарку. А, можливо, люльку? Або сигару? Значно цікавіше обговорювати це впівголоса між собою, ділитися враженнями від зачіски, жестикуляції, оцінювати зуби чи, наприклад, обтислість штанів, поки він усе щось читає-бубонить своєю незрозумілою мовою. Ну, можна іноді й поіржати, зачувши від нього якесь знайоме слово – "раммштайн", "кокс", "гаш". Але головне – фоткати його, фоткати. А у фіналі – якщо вдасться пробитися, то сфоткатися ще й поруч із ним.

Ми теж іще та Мексика.

Таке враження, що життя перетворилось у безконечні фотосесії. На концерти та презентації люди ходять лише заради фотографій. Цілими днями просиджують у мережі, щоб розглядати чиїсь і викладати власні. Якщо твоя фізія щоразу не буде зафіксована, ти щось втратиш – тебе розлюблять, забудуть, усе розвалиться, і ти нікому не доведеш, що ти взагалі є, що існуєш. Можливо, це якась новітня психічна хвороба?

У цьому є щось жалісливе і збите з пантелику, дезорієнтоване. Адже коли відбувається якась подія, люди в мережі вже не обговорюють її суті, їх цікавить одне: а де фотки? Здається, вже зовсім недалеко ті часи, коли не мати в мережі фотографій стане чи не найбільшою ознакою крутості. Тобто культовими стануть профайли і блоґи без жодної світлини того, хто їх веде. Адже потреба зафрендитися з усім світом дійде свого піку і потім різко піде на спад, а замість неї, напевно, з'явиться якась нова форма самовираження, чи то пак самоувічнення. І надзвичайно цікаво яка.

Мене свого часу дуже вразив фільм Стенлі Кубрика (чи не той найостанніший з його фільмів?), де показували секс людей у масках. Там ішлося про якусь таємну "масонську" групу, куди входять політики, фінансисти та інші селебрити, і як вони влаштовували оргії в масках. Не в якихось розкішних венецьких, а в таких, що цілком закривають обличчя – білих, із прорізами для рота й очей. І там була сцена, де всі ці маски масово злягаються, й це було дуже заворожливо і лячно.

Читайте ДіБіСі П'єра – й обов'язково відчуєте щось дуже подібне. Діра дедалі очевиднішає, ми провалюємося в неї все глибше, але цілковита темрява ніяк не настане – деякі книги ще світяться.