Надежда Савченко: лучше умереть в Украине, чем жить в России (документ) Украина 17 июля, 17:01
В распоряжение ТСН попало письмо-обращение Надежды Савченко к руководителю консульского отдела Украины в России Геннадия Брескаленко.

Письмо-обращение Нади Савченко из СИЗО Воронежа редакция ТСН передал сам руководитель консульского отдела Украины в России Геннадия Брескаленко. ТСН.ua подает обращение украинской летчицы на языке оригинала.

Генеральному консулу

України в Російській Федерації

Брискаленко Г.В.

Від громадянки України

Савченко Надії Вікторівни,

що утримується в ув'язненні

В ФКУ СІЗО-3, м. Вороніж.

Звернення

Я, Савченко Надія Вікторівна, є діючим офіцером Збройних Сил України в званні старший лейтенант. 17.06.2014 р. будучи у відпустці я була взята в полон представниками незаконних збройних формувань луганської області України. В полоні на території міста Луганськ мене утримували сім днів. За цей час мені неодноразово говорили, що мене передадуть в Російську Федерацію. Карякін (ім'я не пам'ятаю), Громов Володимир, які представлялися як заступники Болотова (ім'я не пам'ятаю), також Женя (прізвище не пам'ятаю) представлявся як особіст батальну "Зоря", а також чоловік, який представлявся, як командир батальну "Зоря" і міністр Луганської Народної Республіки (імя і прізвище не пам'ятаю).

23.06.2014 р. чоловік, який представлявся як міністр оборони ЛНР сказав: "Здесь твоя жизнь больше ничего не стоит , но я хочу чтоб ты жила и посмотрели что будет. Может быть я был прав. Может быть ты была права. Но мы (малось на увазі ополченці ЛНР, так вони себе називали) дойдем до Румынской границы". А чоловік на ім'я Женя, який представлявся, як особіст батальйону "Зоря" сказав: "Тебя хотели отдать в одну службу но я договорился и тебя заберут другие, покруче. Я там сам побывал, тоже был в плену. Если согласишся работать и ляжешь под этих людей, то возможно будешь даже переговорщиком, но главное будешь жить". – На що я їм сказала що краще померти на Україні ніж жити в Росії.

23.06.2014 р. о 18:00 вечора, знаю так як на стіні в спорт залі де мене утримували висів годинник, що показував час за Києвом, на мене одягнули наручники вивели і посадили в машину, жигулі четвірку, синього кольору без номерів. В машину зі мною сіли водій і двоє чоловіків одягнуті в комуфляж і з автоматами АКС-74. Один з них біля водія один поруч зі мною на заднє сидіння. Водій був одягнутий в цивільний одяг. Ми поїхали за машиною "Нива" без номерів, пофарбованою в зелений колір балончиком (фарба не заводська). В Ниві їхало троє чоловіків в камуфляжі, всі озброєні автоматами, включаючи водія. На них були георгіївські стрічки.

Чоловік що сидів біля водія зі мною в машині сказав, що він офіцер психолог, майор у відставці. Чоловіки говорили зі мною про те що стали на захист своєї землі, обурювалися владою України говорили, що спочатку підтримували Майдан потім зрозуміли до чого він приведе. Той що сидів поруч зі мною постійно дзвонив комусь в ниву що їхала попереду нас і питав чи не пора мені закрити очі. До того часу як мені одягли пов'язку на очі я побачила що ми їхали в напрямку Краснодона був поворот на Красний Луч і ще багато дрібних сіл по дорозі. Це була Україна Луганська область. Коли ми заїхали на нелюдну дорогу обсаджену з боків рідкими лісосмугами на мене одягли пов'язку. Ми проїхали ще трохи і зупинились на галявину, це я зрозуміла по світотіням. Машини зупинилися люди вийшли і сказали що жигулі не проїде, бо біля шахти погана дорога. Мене пересадили в ниву зі мною пересіли і мої конвойні. Машина піднялася по бездоріжжю вгору, зупинилася. Сказали що далі не проїдуть бо там перекопані вали. Я спитала: "Ваші перекопали?". На що мені сказали: "Там и ваши есть, не бесспокойся". До цього місця ми по часу їхали десь біля години. Через хвилин сім я почула звук іншої машини швидше за все військового вазіка. Підійшло двоє чоловіків з лісу привіталися вони з моїми конвойними словами: "Здорова мужики" - і рукопотисканням, потім двоє залишилися зі мною двоє відійшли переговорити. Я почула слова: "И вот еще ее телефон".

Двоє нових конвойних повели мене в ліс перевівши через рів посадили у вазік на заднє сидіння. Один з них сів біля водія другий між сидінням водія і пасажира обличчям до мене він поклав мені руку на ліве плече і притримував по дорозі коли машину підкидало. У того що сидів біля водія на голові була кепка. Одягнуті вони були в темний камуфляж або в однотонну кольору хакі чи чорну форму озброєні автоматами. Машина піднялася спочатку в гору потім спустилась в низ. Їхали десь хвилин двадцять. Машина зупинилась на галявині мене вивели і пересадили в газель, скоріше за все чорного кольору. В середині газель була цікаво перероблена сидіння були по двох бортах а посередині перегородка висотою десь біля одного метру. Двоє конвойних залишилися ті ж самі. Один з них сів біля мене з ліва по борту другий біля дверей з права по борту. По голосу чоловіки були віком біля тридцяти років, росіянами, так як російськомовні українці все одно добре розуміють українську мову, а вони постійно перепитували і говорили "Что?" а не "Што?". Я запитала як довго їхати чи можу я заснуть, той що поруч сказав "Засипай". Між собою вони намагалися говорити як найменше і пошепки. Увагу одне одного вертали щолкаючи пальцями. По дорозі машина один раз зупинилася на обочині, конвойні по черзі вийшли в туалет. Сівши в машину відкрили бутилу з мінеральною водою діставши її із пака. По звуку на підлозі стояв пак з водою. Я попросила вони мені дали. Бутилка була півлітрова, кришечка на бутилці була рожевого кольору.

Через годи три з половиною машина зупинилась десь біля відбійника для зупинки машин чи глухої не працюючої заправки. Газель в якій мене перевозили була без бокових вікон, вікна були тільки на задніх дверях, але під час перевезення конвойний, що сидів поруч, заклеїв мені очі скочем поверх пов'язки на голові, при цьому сказав: "Не пугайся".

Після того як машина зупинилася стояла вона досить довго хвилин п'ятнадцять двадцять, когось чекали. Я попросилася в туалет. Той що сидів поруч відвів мене за бордюр в лісосмугу. На дворі вже було темно. Не знімаючи з мене наручники пов'язку зі скочем він спитав: "Так сходить сможешь" - я сказала "Справлюсь. Відвернись". Поки я була в лісосмузі почула як під'їхала і зупинилася якась легкова машина. Коли ми підійшли до газелі назад мене не посадили а поставили біля відкритих задніх дверей і почали намагатися відкрити наручники. Поки вони відвернулися я запитала: "Що ви хочете? Зняти їх?" - Мені сказали: "Стой не разговаривай". Я сама зняла наручники на що вони розсміялися. Пов'язку з мене не зняли і пересадили в іншу машину.

Від'їхавши в цій машині з мене зняли пов'язку разом із скочем на ній. Я побачила що машина це жигулі дев'ятка синя на годиннику дванадцята година ночі і машини по дорозі з російськими номерами. Я спитала у двох хлопців в цивільному, водія і того що сидів поруч зі мною: "Час московський?" вони сказали: "Да". Я спитала чи можна з ними говорить. Вони мене погано розуміли і перепитували. Я спитала: "Я в Росії? Куди везете?". На що водій відповів: "Подарок отаману. Домой едешь". Проїхали ми десь пів години. По дорозі були вказівки російських сіл і міст. На "Т" -образному повороті на трикутринку безпеки я помітила машину дорожньої постової служби. Водій машини що мене перевозила загальмував і зупинився біля машини ДПС хоч іспектор не подавав йому ніяких знаків. Водій вийшов і сів до інспекторів в машину, той що сидів поруч вийшов з машини і закурив. Один із поліцейських підійшов до машини відкрив двері з мого боку і запитав: "У вас документи есть" - я сказала, що якщо і є то в тих хто мене перевозить, запитала чи можна вийти з машини на що почула: "Да сиди уж". Той поліцейський що сидів в машині і розмовляв з водієм кудись позвонив по мобільному телефону.

Ми стояли на роздоріжжі, де з ліва був вказівник Богучар, 56 км і стрілка в зворотному напрямку тому звідки ми приїхали. По переду справа була стелла на якій була написана назва міста, але фари машин, що проїздили повз неї, її підсвічували погано тому назву прочитати я не змогла.

Попереду за стелою метрів сто п'ятдесят від нас зупинилася машина газель. З неї вийшов чоловік і підійшов до нашої машини.

Одягнутий був в блакитну сорочку, бежову легку курточку сірі штани, все пастельних тонів. Волосся світле очі сірі зріст 175см. Відкривши двері він запитав: "Вік то?" - я сказала: "військовополонений". Він повторив: "Ах! Военнопленный", закрив двері повернувся до своєї машини зайшов з боку пасажира коли повернувся то був вже у масці на голові камуфльованого кольору.

Хлопці що мене перевозили в дев'ятці на вигляд років по двадцять п'ять. Одягнуті в спортивний одяг. Водія звали Сергій, зріст 170 см волосся темно русе, очі світлокарі, кругловидий. Той що сидів поруч 180 см худощавий сіре волосся світлі очі. Номера машин або не роздивилася або не запам'ятала.

На перехресті ми стояли хвилин двадцять. Потім під'їхав мікроавтобус, сталевого кольору з відти вийшло два хлопці в масках в чорній спец формі з пістолетами вивели мене з машини і спитали: "Правий сектор" - на що я відповіла "Ні. Офіцер." З машини вийшов ще один чоловік одягнутий в костюм і на голові була камуфльована маска. Вони запитали мене що робиться на Україні хоч і не питали чи я українка. Посадили в машину на якій приїхали, спитали чи володію я рукопашним боєм чи потрібно мені одягнути наручники, ч сказала що не треба з двома точно не справлюсь. Двоє чорному сіли позаду зі мною, в костюмі і в масці біля водія. Водій теж був в масці. Їхали ми десь до двух годин. По дорозі говорили про Майдан про події на Україні, про чемпіонат світу по футболу. На питання хто вони, трохи пом'явшись відповіли: "Пограничники". Доїхали ми у місто Вороніж. Зупинилися десь в місті біля якоїсь адміністративної споруди. Той що в костюмі перезвонив по телефону і нас пропустили в середину. Через прохідні піднялися на другий поверх де зі мною поговорив якийсь чоловік в цивільному записав коротко мої дані і сказав що взавтра зі мною поговорять. Потім мене посадили в ту ж машину завезли на окраїну м. Вороніж переїхавши через міст, і поселили в готелі "Евро" М-4 "Дон" 519 км. в двухкімнатний номер і залишили з двома охоронцями. В готелі мене утримували тиждень. Конвой змінювався кожного дня о 10 годині ранку. Були озброєні пістолетами. В них були наручники але на мене її не одягали. Їжу мені замовляли, але приносили так щоб мене не бачили працівники готелю. До вікон підходити заборонялося, спати тільки в зоні видимості конвою.

Продовж тижня мого утримання мене щодня допитували, як пояснили: "Вы в гостях. И допрашивают вас в качестве свидетеля", хоч я пояснила що свідком загибелі журналістів не була. Допити проводили навіть на поліграфі "детекторі брехні" і без присутності адвоката. 30.06.2014 р. провести мій арешт начебто несподівано.

Узнавайте главные новости первыми — подписывайтесь на наши push-уведомления.
Обещаем сообщать только о самом важном.

Отправить другу Написать в редакцию © По материалам ТСН.ua / Н.Р.
Увидели ошибку - контрол+энтер
Всего комментариев: 0
Выбор редакции