Яцек Денель: Ляля

"Ляля" – книжка одного із найвідоміших сучасних польських письменників, одна із новинок видавництва "Урбіно". Вона - про любов, хворобу, старіння й помирання.

У ній Ляля переповідає онукові, а отже і читачу - безцінні історії свого життя, які щоразу  обростають новими подробицями, стаючи для нас містком між минулим і сучасністю.  

Яцек Денель (нар. 1980) – один із найвідоміших сучасних польських письменників, перекладач, художник. Автор збірок поезії, оповідань, а також повістей і романів: "Ляля" (2006), "Бальзакіана" (2008), "Сатурн" (2011, укр. переклад 2015), "Матінка Макрина" (2014) та інших. Лауреат багатьох літературних премій, зокрема: ім. Костельських (2005), Паспорта "Політики" (2007), "Сілезький Літературний Лавр" (2008). 

***

Пропонуємо ознайомитися з уривком із його роману.

РОЗДІЛ V

Після Києва, після Мнина, який вони розтринькали, після Моравиці, покинутої через бабусину істерику, Броклі оселилися в Лисові, який, ніде правди діти, був справжнісінькою дірою. Але бабуся Ванда, яка потайки вважала свого чоловіка графом де Бролі, вирішила відродити в Лисові колишню розкіш, і справою честі для неї стало влаштування прийому, гідного графа.

Вона походжала по всьому маєтку (наче там було де розігнатися) з почуттям місії в погляді, пильнуючи за чищенням столового срібла й поліруванням чарочок та келихів, стежачи, як дівчата лущать мигдаль і крають фініки, помішуючи в каструлях, куштуючи страви, міркуючи, як посадовити гостей, добираючи букети, намагаючись водночас побувати у двох, трьох чи й дев'яти місцях, як і годилося справжній господині з роду Девйонткевичів. А дідусь, як завжди, виходив у сад, глибоко дихав і роздивлявся квітучі дерева й темні кола високої трави.

– … не знаю, чи тобі це відомо, але наш кінь, Кубусь, був неймовірно розумним, гадаю, що раніше він працював у цирку, бо полюбляв ходили колами й робити різні фокуси, зрештою, він навіть яблука свої розкидав колами чи, швидше, спіралями; починав десь посередині газону, а потім одне біля одного, поступово окреслюючи чимраз ширші кола, аж доки не вирішував, що вже годі, тоді починав у новому місці, а старе поростало травою, вищої й темнішою, ніж навкруги… так от, кінь заходив до саду, коли хотів, і бабуся дуже над цим вболівала; хвіртку наче й зачиняли, але Кубусь легко міг із цим впоратися: спершу підходив осторонь до дідуся, легенько відпихав його головою набік і йшов далі. А потім опанував уміння відчиняти засув зубами чи губами… ну, та гаразд. Дідусь стояв у саду, дихав повітрям, пригощав коня шматочками цукру й лагідно погоджувався з усіма вимогами Вандочки, яка знай підбігала до нього, нарікаючи на відсутність найнеобхідніших речей, як-от гонгу для скликання гостей із саду чи відповідної кількості кілець для серветок із монограмами. 

Я походжу з родини, у якій жінки були гордовиті, вперті й сильні, причому бабуся Ванда анітрохи не блідне поруч із ними. Тож не дивно, що після першої невдалої спроби вона зробила наступну, і вже через рік у Лисові було влаштовано новий шикарний прийом. Бабуся знову бігала по маєтку, дідусь знову дихав свіжим повітрям у саду, бабуся знову щось планувала й замовляла (гонг, щоправда, вцілів, але потрібні були нові святкові прибори), дідусь знову давав гроші й споглядав квітнучий ясмин.

Нарешті настав той незабутній день. Погода була чудова, повітря свіже й прозоре, ніщо не віщувало нової грози, гостей на прогулянці, зраділих сонцю й шелестінню листя, обвівав легенький теплий вітерець. Стіл був заставлений з таким самим незрівнянним, звісно, як на польську провінцію, смаком, як і рік тому. Срібло, келихи, букети в жардиньєрках, серветки, свічки й аркушики з іменами гостей чекали в ідеальному порядку на дам та їхніх кавалерів. Служниця з'явилася у вікні й тричі вдарила в гонг: бабуся вирішила, що всі однаково безпомильно сприймуть це за сигнал до обіду, навіщо наражатися на мовні ляпи прислуги.

Стоячи на порозі дому, Ванда Брокль простягала руку для поцілунку мужчинам і легенько вклонялася дамам, запрошуючи всіх досередини. А коли вже всі позаходили, зачинила двері і, перетнувши довгі сіни, увійшла до вітальні.

Столу не було. Замість нього, серед зім'ятих квітів упереміш зі стравами, зіжмаканої тканини й потрощеного посуду стояла велика меланхолійна корова й жувала делікатесні закуски. Поруч у різних смаколиках качалася льоха із трьома поросятами. Кінь, який необачно, як це із кіньми трапляється, залишив за собою відчинену хвіртку, крізь яку й пройшла вся ця примітивна зграя, із гідністю походжав садом, навіть не дивлячись у бік будинку.

Ошелешені гості стояли попід стінами. Дами гарячково обвіювалися хусточками, панове невпевнено підкручували вуса. Усіх запросили до саду, де нашвидку подали страви, котрі не встигли ще винести на стіл у вітальні, щоправда, усе це встигло захолонути, доки прислуга виганяла свиней із кімнат.

Це був, як можна здогадатися, останній прийом бабусі Ванди. Відтоді вона надавала перевагу чаюванню у вузькому колі знайомих.

***

Усе це, включно із блискавками й худобою, що гарцювала по салатах, виглядає доволі ідилічно, проте околиці Кельце в ті часи не належали до безпечних.

Напередодні Великодня й на Новий рік у повітря стріляють, бо світ саме відроджується, він молодий і слабкий, позбавлений шкаралущі, і демонам легко до нього добратися. Таке було й із молодою Польщею, на яку з одного боку наступали більшовики, з іншого – західноєвропейські концерни, а з третього – Бик та його банда.

Бик та його бандити чинили напади поблизу Лисова, і були це аж ніяк не невинні жартики, коли в когось викрадали корову чи грабували крамничку, бо такі речі належать до злодійських традицій Лисова, а жахливі, жорстокі бандитські вчинки. Тож не дивно, що коли Валеріан приїздив із Кельце, із помешкання пані Вольгемут, до дружини й тестів, він ішов посеред дороги, в обох руках тримаючи пістолети, викапаний Джон Вейн.

І тут уже хотілося б розповісти про Бика та його банду, та цього не зробиш без історії про Рудого Геня, Бика нашого часу.

Бабуся, палка любителька квітів, майстриня вкладати букети й розплановувати сади так, аби жовта форзиція квітнула поруч із білою аличею, а смугасті блакитно-рожеві американські іриси (які називають піжамами) оточували клумби більш темних сибірських ірисів, протягом багатьох років мала не лише сад перед будинком, а ще й так звану "дослідну дачу Державного лісівництва". А разом із цією ділянкою вона набула собі купу проблем, бо управління лісівництва вимагало, аби там садили певні овочі у визначеній кількості, а бабуся садила виключно яснотки, жовтець, айстри та цар-зілля; іноді вона дозволяла собі певну екстравагантність, бо не перекопувала кожен вільний клаптик між петрушкою й салатом, як інші дачники, зате дозволяла траві спокійно рости між рододендронами та спіреєю. Зрештою, обидві сторони погодилися на компроміс, і бабуся обсадила клумби щавлем, наче то був самшит, і подекуди зробила живопліт із кущів порічки. Від весни до осені вона полола, підрізала, підливала й угноювала, у чому їй, як міг, допомагав дідусь; та якщо бабуся дозволяла йому підливати й угноювати, то про його вміння полоти висловлювалася, м'яко кажучи, не надто прихильно.

–         Зигмусь? Зигмусь для такого не підходить. Кажу йому: "Зигмунте, висмикни отам цю яглицю, тільки дивися, щоб не видерти барбарису". А він мені переможно так показує видертий барбарис і каже: "Ти ж не хочеш сказати, що це – барбарис?"

Після дідової смерті бабуся продовжувала ходити на дачу, але її серце нагадувало поламану іграшку, і сил, щоб скопати грядку чи прополоти півонії, було дедалі менше. Звісно, вона проходжувалася між клумбами й зрізала квіти для букетів: високий живокіст, аконіт, про який розповідала мені, що саме екстрактом з їхнього листя отруїли Сократа; юдині срібняки, химерна рослина, яка обростала зеленими талярами, восени вони сіріли, і тоді їх можна було лускати, оголюючи срібні пелюстки; ясмин, що від нього боліла голова, якщо залишити його на ніч у спальні, і ще силу-силенну інших квітів. Але щоб усе це виростало із землі, зеленіло листям, викидало бруньки, квітнуло й давало насіння, по черзі, одне за одним, спершу підсніжники, потім нарциси, тюльпани, іриси, півонії, дельфініуми, настурції й закінчуючи крокусами, щоб усе не загинуло, треба було когось найняти.

Ось так потрапив до нас пан Октавіан, сожитель (бабуся іноді казала про нього "морганатичний чоловік") пані Владзі.

Пан Октавіан приходив, брав до рук лопату й примовляв: "Отут, стерво, треба скопати, стерво, бо як, стерво, на зиму цього, стерво, не скопаєш, то стерво". Отримував те, що належало йому за години та ще й після важкого робочого дня чарку бренді. ("Мамо, – переконувала моя розсудлива мати, – немає жодного сенсу, щоби пан Октавіан пив дорогий коньяк, який ми купуємо спеціально для тебе, аби ти могла трішки випити, якщо серце заболить. То я купила бренді, пан Октавіан однаково не відрізнить"). Водночас приходила до нас пані Владзя (не голова, а бюро інформації), яка щодня чи, може, через день, приносила домашнє молоко, що його купувала на базарі в Оліві, іноді залишала приховану від Октавіана горілку, та принагідно могла попліткувати, якщо бабуся давала їй можливість виговоритися.

Оліва тоді була, і зараз продовжує залишатися, місцем, де співіснують два окремі світи. З одного боку, там можна зустріти чарівних літніх пань, "пані над панями", як сказала би бабуся, елегантних стареньких добродіїв і студентів, котрі силкувалися виглядати як молоді шановані інтелектуали (байдуже, що це значить). З іншого боку, можна отримати по голові каменюкою або залізякою, подивитися на завсідників цілодобового буфету під каштаном чи послухати крики із притону. Раніше злочинний світ в Оліві був представлений ширше, і бабусю на роботі запитували: "Ти в Оліві живеш? А що в тебе там, Гелено, дім розпусти чи бандитське кубло?" "І кубло, і дім розпусти", – відповідала бабуся, бо що ж іще їй залишалося робити.

Інша справа, що в ті часи місцеві хулігани й бандити мали свій кодекс честі, свої закони й свого старосту; ще кільканадцять років тому, після дідової смерті такий мальовничий місцевий "начальник"  (капелюх, пальтечко, розросла сполучна тканина носа, наріст на щелепі) підійшов до бабусі на вулиці, виструнчився, вклонився і сказав: "Ми чули про ваше нещастя, прийміть наші співчуття".

Саме цих людей пані Владзя знала найкраще; від неї ми довідувалися про всі любовні пригоди, пиятику, криваві порахунки та інші афери. А якось навіть трапилася нагода вислухати справді неймовірну психологічну розповідь у частинах (через день, із пляшкою молока) про пана Грушкевича, Октавіанового приятеля, який вирішив упитися на смерть, бо його ніхто не любить.

– Нічого дивного, – каже пані Владзя, а її величезні зуби рухаються в такт слів, наче два ряди пожовклих балерин у "Лебединому озері", – діти повиїжджали, дружина померла, чоловік, як то люди кажуть, сам як палець, бідолаха. Та ще й без ноги на додачу. Каже моєму Октавіанові: "Ось тобі гроші, вистачить і на горілку, і на похорон. Я питиму, а ти мені принось горілку, доки я не помру".

Ми вислуховували ці похмурі рапорти через день: "Грушкевич уже тиждень як п'є". "Грушкевич не встає". "Грушкевич марить". І нарешті: "Грушкевич помер".

Грушкевич помер, та й пан Октавіан почувався не найкраще, бо вочевидь попивав собі із Грушкевичем, а може, на поминках. Так чи сяк, якогось разу він ніс нам молоко, спіткнувся на східцях біля дому й зламав ногу. А що роки й уміст алкоголю в тканинах робили своє, то перелом практично не зростався, а тим часом дача невблаганно заростала бур'янами.

І саме тоді на видноколі з'явився Рудий Геньо.