Правила мовного руху

"Конституційне чи правове затвердження державної чи офіційної мови є чітким прикладом мовного менеджменту, проте як обмеження швидкості не гарантує, що всі водії дотримуються його, так і мовний закон не гарантує свого дотримання", – не без нотки іронії зазначає соціолінгвіст Бернард Спольський у "Кембриджському підручнику з мовної політики" 2012 року.  Іронія, як відомо, виникає з життєвого досвіду. У цьому випадку – з досвіду мовної політики багатьох держав світу. Що таке мовний менеджмент? Які "правила мовного руху" маємо на 25-тому році незалежності? Хто встановлює їх та гарантує дотримання? Чи існують "штрафи" за їхнє порушення?

Терміну "мовний менеджмент" все частіше віддають перевагу західні лінгвісти, заміняючи ним вже усталені "мовне планування" та "мовну політику". Аргументом на вживання цієї терміносполуки є те, що регулювання використання мов в окремо взятій країні – складний процес, на який впливають як культурні, історичні, так і соціальні, економічні чинники, де є гравці, які лобіюють інтереси тієї чи іншої суспільної сили.

Початком українського мовного менеджменту можна вважати 1989 рік – рік ухвалення мовного закону тодішньої УРСР, який попри свою радянську риторику, випереджує час. Він наголошує на державному статусі української та гарантує мовно-культурні права національних меншин. За сучасними мірками – відповідає правилам європейського мовного руху. Що не дивно, адже над його створенням працювали провідні українські дипломати, інтелектуали, культурні та громадські діячі.

Наступна важлива дата – 1996 рік, 10-та стаття Конституції. Державність української, гарантії забезпечення її функціонування та розвитку в усіх сферах суспільного життя по всій території України. Крім того, гарантія неперешкоджання розвитку російської, мов національних меншин та мов міжнародного спілкування. Таким чином, в українському мовно-культурному полі встановлено світлофори та окреслено пішохідні переходи. Схожі процеси відбуваються в інших пострадянських республіках – у грузинській конституції 1995 року затверджено державний статус грузинської та офіційний територіально обмежений абхазької; у молдовській конституції 1994 року встановлено державний статус молдовської;  чітко прописані мовні статуси та права у відповідних статтях чи поправках до конституцій балтійських країн (Литва та Естонія – 1992 рік, Латвія – 1998 рік).

Проте, вже 1999 року українські депутати звертаються із запитом у Конституційний Суд України. Чи не містить стаття 10-та Конституції суперечливих положень? Як саме мають застосовувати державну мову чиновники та в навчальному процесі? Запит пов'язаний із тим, що впродовж трьох років функціонування Конституції мовну статтю по-різному тлумачать, а то й ігнорують  представники державної та місцевої влади. Конституційний Суд надає свій висновок: стаття 10-та не містить суперечностей і відповідає нормам національного та європейського права. Ба більше, Конституційний Суд надає детальне роз'яснення щодо вжитку державної мови та мов меншин. Зрештою, культурне життя сучасної держави – це багатосмугова дорога. Розвиток однієї мови не означає заперечення іншої. Головне пріоритетність відповідно до статусу і чітке регулювання. Правила українського мовного руху набирають чіткіших обрисів. 

З іншого боку, виникають додаткові чинники, що впливають на правила руху. Україна як законослухняний водій на трасі з кінцевим пунктом призначення "Євроінтеграція" спершу підписує, а згодом ратифікує (надає чинності та інтегрує в національне законодавство) Європейську хартію регіональних мов або мов меншин 1992 року. Це документ Ради Європи, покликаний насамперед захистити меншинні загрожені мови та врегулювати мовно-культурні відносини всередині європейських країн. Процес ратифікації складний і фактично подвійний – документ в Україні було ратифіковано спершу 1999 року, згодом скасовано і 2005 року повторно ратифіковано. До слова, з пострадянських країн документ ратифікували тільки Україна та Вірменія. Для прикладу ж, Росія, яка постійно апелювала до хартії як інструменту захисту російськомовних в Україні, тільки попередньо підписала документ. Реально ж застосовувати його до розв'язання своїх мовно-етнічних проблем із якихось міркувань не стала.

І от майже десяток років опісля ратифікації депутати тодішньої Партії регіонів пишуть текст нового мовного закону "Про засади державної мовної політики". Ініціаторами закону стають нардепи Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов. Цей документ також відомий як "Закон Ка-Ка". Європейську хартію маніпулятивно використовують. Термін "регіональна мова або мова меншин", що згідно з духом хартії є єдиним поняттям, розривають навпіл. Термін "регіональна мова" активно і послідовно впроваджують у статті, що стосуються фактично всіх сфер суспільного життя – освіти, науки, судочинства, ЗМІ, надання послуг тощо. Значною мірою законодавець не приховує, інтереси якої мови він лобіює – у тексті закону рясніють вислови на кшталт "російська або інша регіональна мова".

Абсурдними є положення закону, зокрема в законодавчій та в освітній сферах. Наприклад, на вимогу кількох студентів будь-який курс в університеті паралельно має бути надано регіональною мовою, всі ухвалені в Україні нормативні акти мають публікуватися паралельно вісімнадцятьма мовами меншин, в разі якщо депутат використовує в стінах парламенту іншу мову, Апарат Верховної Ради має забезпечити переклад на державну. Законопроект спричиняє хвилю мовних протестів – від нечисленних під стінами Верховної Ради до масових біля приміщення Українського дому. Дехто з учасників протестів оголошує голодування.

Виглядає так, наче на шаленій швидкості хтось ввірвався на зустрічну смугу, ігноруючи всі правила руху. Аварія неминуча. Втручається європейський регулювальник – Венеційська комісія, яка скурпульозно фіксує і нотує порушення правил мовного руху – нечіткість використаної в законопроекті термінології, суперечливість щодо положень статті 10-тої Конституції, порушення балансу між статусом державної мови як чинника консолідації та правами регіональних мов. Попри суспільну та експертну критику, в липні-серпні 2012 року закон набуває чинності. Із грубим порушенням парламентських процедур. Цілком у дусі водія, який перебуває в стані афекту чи алкогольного сп'яніння.

Яку ситуацію маємо наразі? У лютому 2014 року Верховна Рада ухвалила рішення про скасування цього закону. Проте без підпису президента це рішення не набуло чинності. Єдиною інституцією, яка може вирішити цю колізію, є знову ж таки Конституційний Суд. Тож мовне питання знову поставлено на шальки правосудних ваг. І хай мені вибачить читач цей довгий екскурс в історію, проте без нього важко зрозуміти мовно-політичну систему координат. Історія завжди є мапою, особливо тоді, коли правила руху розхитані та незрозумілі.

У цій стрімкій історії українського мовного менеджменту і напрацювання правил руху я свідомо залишила багато чого на узбіччі. Десятки законопроектів, котрі були напрацьовані різними політичними силами, але так і не були ухваленими чи навіть розглянутими через затори української бюрократії. Висловлювання очільників держави, які так чи інакше ставали дороговказами для розвитку мовної політики в тому чи іншому напрямку. Суспільні дебати та резонансні виступи в ЗМІ. Історії з недоперекладом хартії, в оригінальному тексті якої мови меншин – це насамперед міноритарні мови, які під загрозою зникнення потребують спеціального захисту. Нелатані асфальти та підземні переходи економічних обставин, які гальмували створення регулювальних інституцій – тих, що мають функцію контролю з використання мов і дотримання мовного законодавтсва і в західній лінгвістиці мають модне найменування – агенції з мовного менеджменту. Як влучно зазначає австрійський мовознавець Міхаель Мозер: "У випадку України чітко зрозуміло, що не тільки захист регіональних мов або мов меншин, але також і захист державних мов може стати важливим внеском у збереження мовного розмаїття Центрально-Східної та Східної Європи".  

Однак, на перехресті кризових часів країни, втягненої в затяжний воєнний конфлікт, світлофор культурного життя блимає зеленим. Уже завтра Конституційний Суд розгляне питання конституційності/неконституційності сумнозвісного закону "Ка-Ка". Сподіваюся, переможе здоровий глузд і правова тяглість. Принаймні теперішнє рішення Конституційного Суду не має кардинальним чином суперечити відповідному рішенню 1999 року. Так, змінилися часи.  Так, змінився розклад політичних сил і, зрештою, склад Конституційного Суду. Але ж не змінювалася стаття 10-та Конституції і принцип верховенства права.

Прискіпливий читач запитає: чим же ми будемо керуватися за умови скасування закону "Ка-Ка"? Як будемо жити без правил мовного руху? Втішу: закон де-факто є напівчинним, попри його де-юре статус на сайті Верховної Ради. Бо чому ж тоді всі нововидані закони не публікуються відразу вісімнадцятьма мовами меншин? Чому не маркуються вісімнадцятьма мовами товари? Це, власне, той випадок, про який згадував Бернард Спольський – існування мовного закону не означає за замовчуванням його дотримання. У цьому випадку на благо суспільства.

І насамкінець словосполуку "мовний рух" можна тлумачити й по-іншому. В Україні зростає кількість мовних активістів, які починають впливати на державні рішення і самі встановлювати правила гри. Знову ж таки, дослідження "мовного активізму" – популярний тренд у західній лінгвістиці. Мовних активістів потроху починають зараховувати до ключових гравців на полі мовного менеджменту.

За умови скасування закону "Ка-Ка" ми повернемося до закону 1989 року, який, без сумніву, потребує модернізації у новій версії – з новою постмайданною нефейковою проєвропейською риторикою, з чіткими механізмами регулювання та контролю, зі створенням агенцій із мовного менеджменту. Зрештою, в країні вистачає для цього світлих голів. Настав час для вдосконалення правил мовного руху.

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на  facebook  і слідкуйте за оновленнями розділу!