Частина російських церковників і істориків зараз виглядають прогресивнішими за деяких українських.
Так виглядає, що Україна скоро стане заповідником вимираючих у Росії динозаврів. Звідти до нас їде суцільний баласт, а як не їде, то ми самі з успіхом цей баласт вирощуємо.
От візьмімо церкву. Товариш Гундяєв зустрівся з Папою, "облобизав" його за давнім совковим звичаєм, хоч, правда, не цілувався взасос, як Брєжнєв з Хонекером. А в результаті в Україні в УПЦ МП вже скандал.
Дехто це несміливе бродіння в рядах залізобетонної церкви поквапився назвати розколом, хоча до розколу ще далеко. Та й розкол цей далеко не прогресивний, і тішитися тут нема чого. Чернівецьким попам не сподобався візит Кірілла до Куби, так що вже й у Літургії його поминати не хочуть. Так він їм допік. А допік тим, що "зрадив" церкву, адже католики єретики, і з ними неможливі жодні порозуміння.
Тобто це таке дно УПЦ МП, нижче якого вже хіба пекло. Бо в самій Росії якогось виразного обурення не чути. Там уже навіть цілком поважно обговорюють візит Папи в Росію. Можна тільки уявити, які завивання ми почуємо від наших православних динозаврів.
Чернівецький піп зокрема був обурений тим, що Кірілл не порадився з церквою про свій візит на Кубу. Цікаво, що ми вже це проходили тоді, коли Папа Іван-Павло Другий провідував Україну. Тоді українська преса, що перебувала на службі Москви, в тому числі й церковна преса Московського патріархату, на всі заставки лякала катаклізмами. Митрополит Володимир (Сабодан) у листі, адресованому Папі, підлив олії до вогню. Виявляється, з ним не порадилися, коли приймали рішення запросити Папу. Так, ніби наперед не було відомо, що він жодних самостійних рішень не приймав.
Між іншим у Росії в пресі частіше пишуть про "РПЦ в Украине", аніж про УПЦ. Там її ніхто за українську не вважає, і я навіть не обурююся, бо це свята правда. Тоді московитів лякало, що Папа може зустрітися з розкольниками, такими як митрополити УАПЦ та УПЦ КП, які позитивно ставилися до візиту. Тобто візит Папи розглядався винятково як втручання у внутрішні справи української церкви.
Зате після епохальної зустрічі на Кубі про можливий візит нинішнього Папи до Росії заговорив багато хто. Я думаю, що такий візит був би зараз на руку Путіну і, мабуть, він не забариться. І тоді дуже цікаво буде стежити, як почнуть ламати через коліно наших російських попів, аби ті не влаштовували обструкцій. Адже в УПЦ МП зібралося чимало специфічних діячів, які усе своє свідоме життя вважали, що на жодні поступки єретикам йти не можна, а тим більше прямувати до "об'єднання з греко-католиками і таким чином зраджувати ідеали православ'я". Виходить, що ідеалом православ'я є постійна ворожнеча і стан холодної війни зі всіма іншими конфесіями.
Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон з приводу візиту Папи Івана-Павла Другого уповав на Бога і з істинно православною любов'ю до ближнього проказував заклинання: "Даст Бог – нє прієдєт. Єго єщьо Господь может паразіть так, что із етой затєї нічєго нє получітся". А потім ще й вергав громи на Філарета, обзиваючи розкольником: "Філарет лішон сана і всєх стєпєнєй свящєнства, он фактічєскі расстріга, і к тому же прєдан анафємє". Таким чином Філарет опинився поруч із Мазепою.
Тому обурення чернівецького попа цілковито вкладаються в фундаментальні цінності ортодоксального православ'я, яке, може так статися, навіть у Росії піде вперед і припинить ворожнечу, а в нас ще залишиться на своїх занепадницьких позиціях.
Зрештою, все це цілком добре пасує і до української історичної науки, де продовжують пастися на сталінських ідеях окремі наші історики у той час, як російські історики мають на диво проукраїнські погляди. Виняток, звичайно, різні доморощені "бебики" (дивиться блог "Нетонучі бебики" тут), але це не стільки стосується історії, як психіатрії.
Так, відомий історик Петро Толочко, один із живих іще динозаврів совітського способа мишлєнія, усе ще продовжує виймати з дірявого імперського лантуха зацвілі ідеї спільного походження трьох братніх народів. Його заяви про те, що "биологически украинцы и русские один народ", "в Киевской Руси украинцев не было", доволі кумедні, бо це все одно що переконувати, наче у Давній Греції не було греків, а в королівстві Пруссія не було німців.
Цікаво, що заяв Толочка вже не сприймають навіть у Росії. "Есть карты, на которых показаны границы Киевской Руси, – пише російський історик Андрєй Буровскій в книзі "Россия, которой не было" (Красноярск, Москва, 2000), – и легко убедиться, что в Киевскую Русь входили территории Западной Украины и Белоруссии, а вот территории Московской, Владимирской и Ярославской областей не входили". Один із розділів цієї книги називається "Большой московский миф или легенды москалей о самих себе".
Тим часом наш малорос стоїть на своєму: "Сьогоднішніми українцями ми стали, по суті, лише в ХІХ віці... А українцями в теперішньому розумінні нас усвідомив, по суті, Тарас Шевченко".
І це пише не московський шовініст, а директор Інституту археології НАНУ! Український академік! А як же тоді студенти європейських університетів XV-XVIII ст., що записувалися "natione Vkrainensis"?
Назва ж нашої держави, за його словами, походить від слова "окраїна". З дивовижною одностайністю про те ж саме пишуть і автори шовіністичного збірника "Украина – это Русь" (Санкт-Петербург, 2000): "Слово Украина в прямом и первоначальном смысле обозначает окраину русской государственности. В толковом словаре В. И. Даля приводится следущее обьяснение: украина, украинный и украйный – значат крайний, у краю, на краю..."
Не обминув академік і галичан: "мешканці Галичини були "русинами" до самого приєднання до Радянської України. Іван Франко називав свою землю Руссю".
Маразм академічний нічим не кращий від будь-якого іншого маразму. Навіть якось незручно нагадувати академікові про те, що Українські січові стрільці називалися таки українськими, а не руськими. А у Франка слово Україна куди частіше зустрічається, аніж Русь.
Але зацитую ще російського історика А. Буровского. Навівши свідчення різних дослідників, він робить висновок: "Как видно, все авторы весьма определенно разводят "московских" и "русских"... Сами русские, русины и Северо-Западной Руси (Новгорода и Пскова), и жившие на территории Польско-Литовского государства, отделяли себя от Москвы. На рубеже XV и XVI веков литовские политики категорически отказывались именовать восточного соседа державой всея Руси. По-видимому, литовцы хорошо знали и четко разделяли русских и московских. И опасались, что московские, москали, будут претендовать на земли всех русских, включая те, что вошли в Великое Княжество Литовское". І далі: "Скажу откровенно: слово "русин" мне нравится значительно больше, чем "русский". Потому что русские – это некое притяжательное название... Русские – принадлежащие России. А русины – это название самодостаточное. Такое же, как поляки, англичане, шведы, или, скажем, каталонцы".
А ось що пише інший російський вчений Георгій Померанц: "Мне чудится, что Россия – колония какого-то могучего имперского духа. В самом этнониме "русский" слышится плененность, принадлежность, а не самостоятельное бытие. Китаец, турок, немец, жид – все они обозначены именем существительным, все суть сами по себе. Только русский – имя прилагательное. Были попытки ввести другие имена: руссичи, россы, но они не привились. Народ сознавал себя русским (барским, царским, казенным, русским). Русские не владеют Россией; они принадлежат Руси... И началось это не в 1917 году, а лет на тысячу раньше".
Я навмисне не цитую українських вчених. Бо, зрештою, сперечатися з Толочком це все одно що доводити комусь, що земля кругла, а не плеската. Але на фоні цих висловлювань реверанси нашого академіка звучать справді дико: "Росіянам слід сказати дякую за те, що вони зберегли нашу спільну древню родову назву і за те, що завдяки їм не втрачено зв'язок часів – від давнини до сьогодні".
Себто ми повинні злодію ще й дякувати за те, що нас обікрав з нашого імені.
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!