Бабин Яр: довгі руки імперії

Бабин Яр: довгі руки імперії

Фото: ТСН.ua

Якщо знаходиться третя сторона, готова черпати бенефіції від трагічного спору, він може жевріти безкінечно довго.

За кілька днів після окупації Києва в 1941 році нацистськими військами у місті з'явилися оголошення, які наказували усім євреям міста незалежно від статі і віку 29 вересня зранку зібратися у районі Бабиного Яру. На той час — околиці Києва, за якою тягнулася сумна слава місця захоронення жертв Голодомору у недалекому 1933-му році.

Ніхто не знав, для чого збирають євреїв. Перші підозри запали в душі людей, коли їх стали супроводжувати озброєні члени айнзатцкоманд. Поступово люди заходили у порослу деревами і кущами місцевість, зникаючи з поля зору випадкових перехожих... За якийсь час стало чутно черги пострілів. Постріли повторювалися, не вгаваючи, протягом цього і наступного дня.

Майже нікого з тих десятків тисяч, які подолали свій хресний шлях того осіннього ранку, більше не бачили живим. "Майже", бо одиниці все ж врятувалися. Такі, як Діна Проничева, чи хлопчик, врятований оунівцем Романом Бідою.

Тепер Київ знав, навіщо збирали євреїв. Але як сказала у хвилину арешту одна стара єврейка сусідам-українцям (якщо вірити воєнній бувальщині): "Розчиняють нами, а міситимуть вами...". У Бабиному Яру полягло, крім тисяч євреїв, тисячі циган, росіян, а також українців — серед них буди і члени ОУН. За окремими підрахунками, за 1941-1943 роки у Бабиному Яру загинули майже 200 тисяч осіб.

На фоні актів Голокосту у Західній Європі Бабин Яр і інші подібні масові страти — вражають відвертістю і демонстративністю. Їм не передувало створення гетто. Євреїв не вивозили кудись далеко, прикриваючись "колонізацією". Як виявилося потім — і про що здогадувалися мешканці окупованих країн та знали розвідки підпілля — європейських євреїв вивозили на смерть у Аушвіц, Белжец, Треблінку та інші "табори смерті". У випадку з євреями на території колишнього Радянського Союзу (за винятком територій, приєднаних до СРСР восени 1939-влітку 1940 років) нацисти не вважали за потрібне ускладнювати собі життя маскуванням масового вбивства. А покарання за спробу врятувати єврея, надати йому притулок, нагодувати було у стократ жорстокішим, ніж у Західній Європі — розстрілювали не тільки "винуватця", уся провина якого полягала у милосерді, а й усю його родину.

Після такого німецький мундир у очах цивільного мешканця Центральної та Східної України став уособленням жаху. Нагадуванням про можливість одночасного знищення десятків тисяч людей тільки за те, що вони належали до певного народу, були виховані у певній вірі, належали до певної культури. Жах породжував не тільки сам факт, а й тверде підсвідоме переконання, що такий тяжкий гріх волає про помсту до неба. Через 20 років, коли з Бабиного Яру на Куренівку ринула лавина селю, кияни шепотіли, що катастрофа — не що інше, як Господня кара за неналежне вшанування пам'яті невинно убитих людей.

Радянська влада, волаючи на весь світ про “злочини фашизму”, сама просто «забула» про тисячі жертв Бабиного Яру

Історія пам'яті про трагедію у Бабиному яру у Радянському Союзі варта бути прикладом цинізму на державному рівні. Якщо коротко — радянська влада, волаючи на весь світ про "злочини фашизму", сама просто "забула" про тисячі жертв Бабиного Яру. Про євреїв-громадян СРСР, які пережили Голокост — забули також. Ті з них, хто пережив нацистські "табори смерті", були під підозрою як "зрадники Батьківщини". Ті, хто просто переховувався — були під підозрою як такі, що перебували в зоні окупації. Зруйновані єврейські святині перетворювалися на смітники. Тільки після велелюдної маніфестації 1966 року і промови Івана Дзюби влада вимучила з себе пам'ятник. І навіть на цьому пам'ятнику не було згадки про тисячі убитих євреїв. У іншому великому українському місті, Львові, у внутрішньому дворі в'язниці КҐБ в'язні ходили на прогулянки по плитах, які були не чим іншим, як надгробками зі сплюндрованого єврейського цвинтаря.

Така поведінка з пам'яттю загиблих виглядає логічно хіба що на фоні практикованої у СРСР політики неофіційного антисемітизму. Після кампанії "боротьби з космополітизмом" і "справи лікарів" у 1948-1953 роках над євреями постійно висіла "п'ята графа" (запис про національність у паспорті), на підставі якої єврей міг позбутися роботи чи втратити шанси здобути якісну вищу освіту. Апогеєм дискримінації у останньому випадку стала історія з систематичним "відсіванням" абітурієнтів-євреїв при вступі до Московського державного університету. Можливість виїзду євреїв у Ізраїль радвлада перетворила на предмет торгу з вільним світом. Хочеш не хочеш, згадується Віктор Суворов: "Сталін завжди тримав у своєму оточенні кількох євреїв, але привів до влади найбільшого антисеміта всіх часів і народів. І тільки побачивши, що нацисти з завданням не впоралися, був вимушений зняти маску і особисто зайнятися цим питанням".

Не варто забувати, що перед війною у радянських газетах та радіо не було жодних згадок про переслідування євреїв у Третьому Райху. Навіть коли війна вже почалася, радянська влада не вжила жодних заходів, щоб евакуювати єврейське населення — як безпосередньо загрожене винищенням. У те, що "совєти" не були поінформовані своїми спецслужбами про наміри нацистів щодо єврейського населення, віриться вкрай складно. Результат — щонайменше тисячі убитих тільки за своє походження тільки протягом двох днів.

При всьому цьому Кремль не забував про власний політичний інтерес у трагедії євреїв. Всі, кого він хотів позбутися у Києві, оголошували "фашистськими посібниками", звинувачуючи в тому, що вони нібито допомагали вбивати євреїв. Причому "пособництво" зображувалося як безпосередньо участь у конвоюванні і страті євреїв у Бабиному Яру. У такому варіанті, власне, "фашистам" відводилася роль господарів, які не бажали бруднити руки кров'ю зайвий раз. У число цих посібників потрапили і українські націоналісти. Вперше радянська влада "розкрутила" цю тему в 1958-1959 роках, коли їй треба було терміново позбавити посади тодішнього міністра внутрішніх справ ФРН Теодора Оберлендера, який не приховував своїх антикомуністичних поглядів. Пізніше тема участі членів ОУН у вбивствах євреїв спливала не раз у різних країнах, перетворившись на суміш правди і маніпуляцій.

Востаннє цю тему підняв президент Ізраїлю Реувен Рівлін у своєму виступі у Верховній Раді позавчора. Можна сказати, вустами високого гостя стара радянська заготовка наздогнала і українців, і євреїв. Заодно піднявши на поверхню цілу хвилю складних питань українсько-єврейських стосунків. Наприклад, сюжет про те, що серед активістів радвлади, чия активна діяльність у період колективізації призвела до Голодомору, було чимало євреїв.

До самого тексту, виголошеного паном президентом, є два логічні запитання. Поруч з ОУН, начебто винною у вбивстві євреїв у Бабиному Яру і не тільки, у промові він згадує і євреїв, які за кілька років воюватимуть поруч з українцями у лавах УПА. І не тільки воюватимуть, а й рятуватимуть поранених українців як лікарі і медсестри воюючої України. Тож постає запитання — оскільки організаційним кістяком УПА і її політичним крилом була якраз ОУН (б), чому євреї раптом погодилися допомагати членам Організації, яка начебто була вже аж така антисемітська? І чому вояки УПА в такому разі не боялися допомоги з єврейських рук?

Навіть коли почалася війна, радянська влада не вжила жодних заходів, щоб евакуювати єврейське населення.

Друге логічне питання — а як же тоді автори, натхненники і виконавці "Голокосту від куль", як влучно сказав французький католицький священик Патрік Дебуа — айнзатцкоманди і зондеркоманди? Вони раптом звільняються від провини?

При тому, звісно, не можна стверджувати, що серед українців і, зокрема, серед учасників визвольного руху, не було антисемітів і не було тих, хто переслідував євреїв. Були. Правда в тому, що кожен народ має своїх героїв і своїх негідників, але коли йдеться про організацію, куди втягнуто тисячі людей, то це вже справа статистики. Хоча українці займають почесне четверте місце за кількістю людей, визнаних "Праведниками Світу", неправильним буде казати, що серед них не було тих, хто конвоював євреїв до місця страти, не було тих, хто "скористався нагодою" заволодіти єврейським майном, не було тих, хто видавав нацистам євреїв... Але чи означає присутність певної кількості антисемітів у Організації те, що всю Організацію слід визнати антисемітською? Напевно, ні. Зрештою, з найновішого грунтовного дослідження сучасного німецького історика Кая Струве випливає, що антисемітизм частини ОУН був не так етнічним, як політичним, оскільки критичне ставлення до євреїв з боку деяких членів Організації було спричинене діяльністю конкретних осіб на стороні комуністичного режиму.

І пам'ять про цей нюанс виводить нас на дуже важливий момент в українсько-єврейських взаєминах. Ми говоримо про взаємини двох поневолених протягом довгого часу націй. Кожна з них була змушена шукати можливостей вижити, зберегтися як єдиний організм. Євреї знайшли його у систематичній підтримці "сильнішої" сторони, у чиїх руках була реальна влада. На біду, це майже ніколи не були українці, тож у частини останніх сформувалася стійке негативне ставлення до євреїв. І не докричишся, що ославлені "євреї-комісари" знищили не менше єврейської еліти, ніж української, і сплюндрували не одну синагогу, як і не одну церкву. А тим часом серед жертв українських воєн за незалежність були і євреї — і не завжди можна дошукатися, чи за те, що євреї, чи того, що "війна війною".

І українці, і євреї пройшли через свій мартиролог, внаслідок якого сформувалося трагічне відчуття світу і себе як жертви історичних ворогів. Проблема в тому, що коли зустрічаються два такі погляди, неминучий конфлікт і взаємне вишукування кривд. І якщо знаходиться третя сторона, готова черпати бенефіції від трагічного спору, він може жевріти безкінечно довго, спалахуючи ось такими ситуаціями, як той виступ президента Ізраїлю.

А в підсумку найбільше страждатимуть навіть не українці, а євреї, які живуть поруч з українцями. Їм, які краще за будь-кого знають, що український чорт не такий страшний, як його малюють, доведеться виносити на своїх плечах тягар негативу, непродуманого і часто грубого — тільки з рації свого походження. Цей наслідок вже дає себе знати у великій кількості відверто юдофобських коментарів в українському сегменті "Фейсбуку". І тим прикріше, що обговорювати такі дилеми мусимо перед обличчям трагічної річниці — загибелі десятків тисяч невинних людей.

Упокой з миром душі рабів Твоїх, Господи, імена їхні Ти, Господи, знаєш...

Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!

Повʼязані теми:

Наступна публікація