Дискурс довкола премії досить яскраво ілюструє головні тенденції розвитку літературного життя в Україні.
Серед українських літературних премій Книга року ВВС, що існує від 2005-го, щороку привертає чи не найбільшу увагу довколалітературної громадськості. Причин можна назвати декілька – і всі з різною мірою достовірності. Це і зв'язок із всесвітньовідомою британською телерадіомовною компанією, і призовий фонд у 1000 фунтів, і членство в журі таких відомих осіб, як журналістка Ольга Герасим'юк чи професорка Віра Агєєва (у різні роки разом із ними працювали Андрій Куликов, Ірина Славінська, Марічка Бурмака, Костянтин Родик, Володимир Цибулько й інші митці, журналісти і літературознавці). Проте злі язики вже давненько перейменували конкурс на "Книгу року ВВС імені Пиркало" – доволі прозорий натяк на те, що багаторічна координаторка премії Світлана Пиркало нібито нав'язує журі власний вибір переможців.
Власне, це не єдиний міф, що виник у зв'язку із премією. Чого варта, наприклад, легенда, ніби перемогу тут здобувають тільки письменники, причетні до "сім'ї" – "клану" Андруховичів; або постійний закид у нагородженні тих самих авторів – двічі отримували нагороду Юрій Винничук (2005 і 2012 роки) і Сергій Жадан (2006 і 2010 роки). Звинувачення в необ'єктивності й непрозорості постійно лунають і щодо складу журі премії, і щодо принципів відбору книжок до "довгих списків". Найбільш показовим у цьому плані був 2014 рік, коли редакція ВВС залишила поза увагою тексти Володимира Даниленка, Галини Пагутяк і Степана Процюка – у мас-медіа тоді лунали заклики аж до люстрації літературних премій і проведення "преміального" майдану... А перед самим оголошенням результатів конкурсу зі складу журі вийшов поет Тарас Федюк, не погоджуючись із вибором більшості, яка визнала кращою книжкою року роман Софії Андрухович "Фелікс Австрія".
Подібні більш чи менш резонансні інформприводи постійно супроводжують роботу Книги року ВВС. Комусь це здається жахливим, мовляв, не місце таким розбіркам у храмі вітчизняної літератури, але більшість причетних до літпроцесу авторів, критиків, видавців і читачів із веселим азартом стежать за формуванням довгих і коротких списків, аналізують відгуки членів журі і читацькі рецензії на сайті ВВС, а також намагаються вгадати, хто стане переможцем. Декілька років існувала навіть безпрецедентна ініціатива "знизу" – народний алкототалізатор, де кожен охочий міг поставити певну кількість алкоголю на книжку, яку вважав найперспективнішою для перемоги. Як на мене, таку популярність премії варто вважати успіхом організаторів: якщо людина готова виставити пляшку віскі за того чи іншого автора, це свідчить як мінімум про небайдужість до перебігу літературного життя в Україні.
Досить часто книжкові підсумки року ставлять нас перед фактом: вибір доводиться робити не між кількома кращими виданнями, а за принципом «краще з гіршого».
Окрім того, весь дискурс, що розгортається довкола премії, досить яскраво ілюструє головні тенденції розвитку цього самого життя, наприклад, його структурованість на різноманітні "групи за інтересами", кожна з яких обстоює певні ідейно-естетичні принципи і "фанатіє" від творчості певних авторів і перебуває з іншими групами у стані стриманого толерування або відвертої ворожнечі. Тож якщо ви мали коли-небудь причетність до роботи журі літературного конкурсу, то знаєте, а якщо ні – повірте на слово: кінцевий вибір – це майже завжди результат компромісу й запеклих дебатів, який усе одно ні за що не задовольнить опонентів переможця. Журі все одно буде звинувачено в продажності, "підсуджуванні" авторові або видавництву, відсутності чітких критеріїв, естетичного смаку і здорового глузду – із цим нічого не зробиш, людська природа. Крім того, досить часто книжкові підсумки року ставлять нас перед фактом: вибір доводиться робити не між кількома кращими виданнями, а за принципом "краще з гіршого"… У цьому сенсі довгі й короткі списки літературних премій можуть досить багато розповісти про стан сучасної української літератури – не є винятком і цьогорічні номінанти Книги року ВВС.
По-перше, сучасна українська проза відчутно тяжіє до творення фантастичної моделі світу. Тож дивує, що в довгих списках ми не побачили, наприклад, роману Тараса Антиповича "Помирана", який міг би скласти конкуренцію іншій антиутопії, що пройшла в короткий список – "Маша, або Постфашизм" Ярослава Мельника. Цей письменник, до речі, уже отримував премію ВВС і належить до легендарного кола "улюбленців" Світлани Пиркало, що, за повір'ям, збільшує його шанси на перемогу. "Маша" змальовує стандартну для текстів такого типу ситуацію: після техногенної катастрофи у "Тисячолітньому Третьому Рейху" люди упосліджують, використовують як робочу силу і сексуальні об'єкти і навіть їдять людиноподібних тварин – сторів. У якийсь момент невеличка частина людей, у тому числі головний персонаж, розуміє всю порочність антигуманної системи та вирушає геть… у далекий простір (власне, так називався роман‑переможець 2013 року). Мораль тексту Ярослава Мельника проста: фашизм – це зло, а добро має перемагати.
Ця прямолінійність підводить нас до другого помітного факту літературного життя: у сучукрліті точиться запекла боротьба за заповнення решти жанрових ніш, і триває протистояння між літературою масовою та інтелектуальною. Щодо цього показово, що два інші суто жанрові тексти – "Коханка з Площі Ринок" Андрій Кокотюхи і "Візит доктора Фройда" Богдана Коломійчука – залишилися в лонг-листі. Можна не сумніватися, що перший із цих двох авторів, гуру масліту й ненависник Джойса, неодмінно пояснить такий вибір журі зневагою до популярної літератури для широких читацьких мас.
У це можна було б повірити, якби до шорт-листу не потрапив технотрилер Макса Кідрука, гостросюжетний і психологічний, де увагу читача постійно тримають відчайдушні спроби головного персонажа врятувати маленького сина від загадкової сутності, що вселилася в дитину під час операції. Роман "Зазирни у мої сни" – один із кращих текстів цього письменника, однак чи можна вважати це підставою для нагороди? І чи може взагалі жанровий твір бути визнаним книгою року, якщо він за замовчуванням написаний за певними правилами, що зумовлюють зміст і поетику, і розрахований на певну читацьку аудиторію? Питання дискусійне, хоча, зрештою, після здобуття Бобом Діланом Нобелевської премії з літератури перемога в українському літературному конкурсі ретро-детективу нікого не здивувала б…
По-третє, жанрові межі в сучасній літературі в цілому – явище нестабільне й пливке, що очевидно вимагає перегляду критеріїв відбору. Приміром, дещо випадковою і самотньою виглядала в довгому списку книжка Олександра Бойченка "50 відсотків рації", якій чомусь не склала доброї компанії збірка Андрія Бондаря "І тим, що в гробах", яка теж перебуває на перетині художньої літератури й есеїстки. Або: із довгих до коротких списків не перейшов текст, який спровокував дискусію щодо жанру (жіночий чи герметичний філософський роман?) – "Любовне життя" Оксани Луцишиної, поза сумнівом цікавий зі стилістичного погляду. Загалом не дійшла до фіналу вся "мала проза", попри те, що художній рівень оповідань Катерини Бабкіної, Юлії Ілюхи, Руслана Горового й Андрія Любки доволі різний і в цілому високий. Складається враження, що після минулорічної перемоги Василя Махна зі збіркою "Дім у Бейтінґ Голлов", пальму першості цього року було вирішено принципово віддати великій епічній формі.
І це є четвертою помітною рисою літпроцесу – очікування на "великий український ідеологічний роман", посилений інтерес до історичної теми й актуалізація патріотичного пафосу. Текст, який може задовольнити подібні очікування, у короткому списку є – як не дивно, це роман братів Капранових "Забудь-ріка". Попри те, що авторів ми знаємо скоріше як невтомних жартівників з дещо специфічним гумором, вони написали, як зараз люблять визначати, "масштабну родинну сагу на тлі становлення української державності" про долю трьох українців у Другій світовій війні та їхніх нащадків у наш час. Завершується твір згадкою про події Майдану і війни на Сході, що можна вважати кон'юнктурою, а можна – глибоким осмисленням історичної долі народу. З художнього погляду текст братів Капранових простіший за "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко і в рази фабульно й стилістично міцніший за "Століття Якова" Володимира Лиса, але очевидно, що він перебуває в одній культурній ніші з цими текстами і претендує на роль транслятора важливих для українців кодів та ідеологем.
Іншу інтерпретацію теми історичної пам'яті пропонує роман Тані Малярчук "Забуття", в якому осмислення драматичної біографії політика В'ячеслава Липинського відбувається через рефлексії нашої сучасниці – головної героїні твору. Історичні узагальнення тут глибші, іронія – болючіша, образи дійових осіб української історії – більш контроверсійні, однак уже доводилося чути закиди щодо схематичності "Забуття" і недостатньої епічності матеріалу, а це може стати суттєвим мінусом для тих, хто вважає, що розмір має першочергове значення.
Натомість у романі Мирослава Лаюка "Баборня" глибші меседжі можна відчитати тільки за умови дуже приязного ставлення до автора: як і "Карбід" Андрія Любки минулого року, цей текст лише має на увазі якийсь ідейний сенс, надійно похований під уламками сюжету, який розсипається від найлегшого дотику, словесним блазнюванням, збоченим натуралізмом і емоційним надривом. Доля вчительки Марії Василівни Семенко – комуністки й атеїстки, жорстокої й егоїстичної, але десь у душі нещасної, – виглядає доволі злобною і несмішною пародією чи то на "родинну сагу", чи то на "традиційні цінності", чи то на "спадщину тоталітарного минулого". Це, власне, п'ята прикметна риса сучукрліту: попри те, що постмодернізм давно не в тренді, завжди знайдеться молодий автор, охочий повправлятися в деконструкції і гротеску.
Отож, на журі Книги року ВВС (і на нас із вами як небайдужих) чекає доволі своєрідний вибір між двома жанровими творами – антиутопією Ярослава Мельника і технотрилером Макса Кідрука, а також трьома текстами історично-ідеологічного змісту: серйозними романами братів Капранових і Тані Малярчук та спробою соціальної сатири Мирослава Лаюка. Маємо ще декілька днів, аби спробувати спрогнозувати, чим завершиться ця інтрига.
Приєднуйтесь також до групи ТСН.Блоги на facebook і стежте за оновленнями розділу!